Яка роль снів і які наслідки, якщо ми їх ігноруємо

Підкаст доктора Рангана Чаттерджи з Джеймсом Холлісом.
Джеймс Холліс — відомий американський письменник, доктор філософії, юнґіанський психоаналітик, викладач, оратор. Автор видань «Під тінню Сатурна...», «Творити життя» тощо.

«Мені знадобилося 50+ років, щоб дізнатися, чим я збираюся поділитися з вами».

Сучасні дослідження сну показують: щоночі ми бачимо в середньому п’ять-шість снів. Багато хто каже: «Я не мрію» або «Я не пам’ятаю своїх снів». Але правда в тому, що ця активність відбувається незалежно від нашої пам’яті. У середньому людина проводить близько шести років життя уві сні (6 років сновидінь). Природа не витрачає енергію даремно — отже, сни мають мету. Вони — частина нашої внутрішньої системи, ігнорування якої означає втрату контакту з глибшим шаром себе. Коли ми звертаємо увагу на сни, ми починаємо відчувати, що в нас є ще одна присутність. Наче хтось усередині нас знає нас краще, ніж ми самі. Цей «хтось» не завжди зацікавлений у нашому комфорті — але завжди шукає істину. Можна уявити це так: якби у вас була нагода поговорити з мудрецем, що жив мільйони років, ви б, без сумніву, скористались нею. 

Сни — це така ж можливість. Вони — розмова з природною мудрістю всередині нас, яка вказує шлях і коригує курс, коли ми від нього відхиляємось. У психотерапії зазвичай питають: «Як швидко позбутися тривоги?». Але більш глибоке питання звучить інакше: «Чому вона з’явилась? Що вона хоче сказати?». Симптоми — це не вороги, а сигнали. І сни — теж сигнали. З часом, коли ми прислухаємось до своїх снів, центр сили у житті поступово зміщується ззовні — всередину. Ми починаємо відчувати власний напрям, а не лише реагувати на очікування суспільства. Це не містика. Це про внутрішній діалог. Сни можуть показати нам, що для нас є правильним — з точки зору природи, а не культури. Ця ідея надзвичайно надихає. Адже у кожному з нас є глибоке знання. І якщо ми відновимо зв’язок із ним — зміниться все.

З дитинства ми засвоюємо меседж: ти маленький, безсилий, світ — могутній. Тож ми починаємо відмовлятися від зв’язку з собою, підлаштовуватись під голоси ззовні — батьків, суспільства, авторитетів. Але наші сни — це ті «голоси», що говорять із глибини. Вони не про комфорт. Вони про правду природи, правду нашої внутрішньої сутності. Це не езотерика. Це діалог з внутрішнім «Я», яке знає нас краще, ніж ми самі. У снах може бути напрям, який є істинно нашим, навіть якщо він не вписується в культурні норми. Якщо ми ігноруємо сни, ми втрачаємо зв’язок із власною внутрішньою дорогою. 

Я бачив це багато разів у терапії: люди, що роками йшли чужими шляхами — стали лікарями чи юристами не за покликанням, а тому що «так було треба». І хоч зовні в них усе добре, всередині — порожнеча, депресія, самозаспокоєння, вигорання. Коли ми робимо те, що природно правильне для нас — тіло й енергія нас підтримують. А коли змушуємо себе — з часом настає криза, тривога або депресія. Сни — це сигнали, які компенсують однобічність. Якщо весь світ тягне нас у бік адаптації, сни вказують на те, що ми ігноруємо.

Психопатологія — це часто наслідок того, що ми живемо не у злагоді з собою

Людина приходить у терапію з проблемами у стосунках, кар’єрі, самопочутті. Але під цим — одне велике питання: «Чи я живу згідно зі своєю природою, а не лише згідно з очікуваннями культури?». Це звучить абстрактно, але це має реальні наслідки. Якщо ми все життя служимо очікуванням зовнішнього світу, ігноруючи власну природу — це рано чи пізно проявиться. І часто — у найнеочікуваніший спосіб. 

Ми часто думаємо, що змінивши партнера, купивши щось нове або звернувшись до певної речовини, наше життя кардинально покращиться. Але навіть після таких «досягнень» залишається порожнеча. Це попереджувальний сигнал — внутрішній голос, який ми ігноруємо.

Умовно кажучи, перша половина життя — це побудова его, формування сили, щоб вийти у світ і залишити батьківське середовище. Але друга половина життя — це вже не питання, що світ хоче від нас, а що вимагає від нас душа. І коли я кажу «душа», я маю на увазі нашу глибинну сутність — те, що в перекладі з грецької звучить як «психе». З дитинства я захоплювався вчителями, бо вони відкривали мені нові горизонти. Це стало моїм покликанням, яке пройшло крізь усе життя. І хоча я інтроверт, і не міг уявити себе людиною, яка буде слухати людські страждання, сьогодні я не бачу нічого глибшого і важливішого.

Кожен із нас має поклик — не обов’язково як роботу, а як спосіб бути у світі, жити своїми цінностями. Це не завжди буде підтримано світом, але якщо воно резонує всередині — це і є правдивість. Це форма служіння, не роздута егоцентричність. Я теж проходив цей перелом: у 33–35 років пережив депресію і вперше звернувся до терапії. Це не обов’язково відбувається в певному віці — для когось «друга половина життя» починається після втрати близької людини, роботи або після серйозної хвороби.

Іноді хвороба, звільнення, втрата чи карантин — це призначена зустріч. Момент, коли у нас є шанс переосмислити своє життя

Юнг казав: «Найбільший тягар для дитини — не прожите життя її батьків». Там, де ми застрягли — застрягнуть і наші діти. Тож найкраще, що ми можемо зробити для них — не бути ідеальними, а показати: я стикався зі страхами, я вчився жити у відповідності до свого внутрішнього голосу. Бо головне завдання другої половини життя — відновити свій особистий авторитет. Навчитись розрізняти: які голоси в мені. Процес розрізнення або «просіювання», — це важливий етап у розумінні себе. Я часто кажу клієнтам: не питання, що ви зробили правильно чи неправильно — а що ця реакція служила у вас всередині. Це могло бути викликано страхом, бажанням бути прийнятим, співзалежністю. І хоча це не «гріхи», ці реакції можуть поступово підривати нашу автономію та гідність.

І тут з’являється ключове питання: Як зрозуміти, що ти не слухаєш свою психіку?

Я наведу приклад. Якось я працював із п’ятьма лікарями, які не знали одне одного, але всі переживали вигоряння: дратівливість, депресію, втому, самолікування. І всі мали однакову відповідь на запитання «Чому ви не змінюєте нічого?» — «Я мушу платити кредит», «Я мушу оплатити навчання дітей», «Я мушу закінчити ще цей проєкт». І все це звучить логічно. Але водночас — це спосіб залишатись у застряглому стані.

Коли я вперше звернувся до психіатра, він дав мені антидепресант. Мене просто «вимкнуло». Я наполягав, що хочу розібратися, чому я так почуваюся. І — на його честь — після десяти зустрічей він чесно визнав: «Ти ставиш глибші запитання, ніж просто зняти симптом».

Справді мої?

Зовнішній успіх ≠ внутрішнє життя

Багато людей досягають усього, а потім запитують себе: «То що далі?» На смертному одрі мало хто каже: «Я мав більше працювати». Люди шкодують, що не були вірні собі.
Так, ці питання звучать банально. Але чому вони стали кліше? Бо вони завжди влучають у саму суть. День, коли ти припиняєш їх ставити — це день, коли ти перестаєш рости.

Переосмислення болю як провідника

Я часто думаю: чи можемо ми справді пізнати сенс життя, не пройшовши через біль? У моєму випадку — ні. Саме депресія середнього віку змусила мене зупинитися, замислитися і звернутися до себе. Одного разу мене запитали: чим моя робота відрізняється від психіатричної? Я відповів: «Ми намагаємося вступити в діалог із несвідомим». Вона трохи подумала і сказала: «О, я розумію. Ви працюєте з людьми в комі». Я засміявся: «Так би мовити. У цьому є частка істини. Ми всі до певної міри непритомні». Увага до снів — це не про те, щоб буквально щось зробити наступного дня. Це про повагу до внутрішнього голосу, що звертається до нас, зокрема в тиші о третій годині ночі. Це сигнал, як у прикладі Івана Ілліча, героя Толстого, який на смертному одрі вперше визнав: «Я не жив своїм життям». Він жив так, як усі очікували — але ніколи не торкнувся суті себе.

Саме тому ми звертаємо увагу на сни в терапії. Вони часто говорять з нами мовою символів і аналогій. Наприклад, багато моїх снів у середньому віці відображали почуття, ніби я у в’язниці. В одному зі снів я нарешті побачив: двері камери не замкнені. Усе, що мені потрібно було зробити — це відкрити їх і вийти. Це був сигнал: «Ти не приречений залишатися тут назавжди». Сни можуть здаватися незрозумілими, але коли ми разом із клієнтом досліджуємо їх, часто з’являється відгук. З’являється резонанс. Це внутрішнє відчуття: оце воно, тут є щось справжнє. Саме це і є наша мета — не дати готове тлумачення, а допомогти людині почути саму себе.

Це правда, що психіка може використовувати матеріал із зовнішнього світу — з новин, з минулого дня — але не для буквального повторення. Вона запозичує його, щоб звернути нашу увагу на щось глибше, на внутрішній конфлікт, біль або потенціал для росту.

Іноді справа не в точному значенні сну. Достатньо просто зупинитись і запитати: «Цікаво, що це може означати?» — і це вже крок назустріч собі. Саме це запрошення до дослідження внутрішнього світу може змінити життя.

Багато людей кажуть, що не бачать снів або не пам’ятають їх. Але щойно вони починають вести терапію — сни повертаються. Це ніби психіка каже: «Тепер я знаю, що ти слухаєш».

Ми часто боїмося власних глибин. Але важливо пам’ятати: наша психіка не проти нас. Навпаки — вона за нас. Якщо ми ігноруємо несвідоме, це не означає, що воно не діє. Воно просто діє автономно. Як казав Фрейд, коли пацієнт сказав: «Цей сон — не мій», він відповів: «А чий же тоді?»

Іноді людина має сон, який глибоко зворушує, змушує замислитися. Коли ми говоримо про нього, я запитую: «Чи я навіяв тобі цю мрію?» Вони, звісно, відповідають: «Ні, ні, ні — я сам це бачив». Це їхня мрія, безсумнівно. Але вона ніби говорить з ними. Це щось, що заслуговує на серйозне ставлення. Саме в такі моменти аналітики починають працювати глибше.

Ми починали з припущення, що в людині є якась форма свідомості, яка не належить его. Вона виходить із глибини нашої психіки. І якщо ми почнемо прислухатися до цієї глибини, життя може змінити свій вектор. Ти усвідомлюєш: щось у мені знає, що для мене правильно. Можливо, воно не полегшить життя, але зробить його більш справжнім.

У книзі «Між світами» я писав, що Юнг дійшов висновку: у кожному з нас є глибока стійкість, яка керується якоюсь внутрішньою мудрістю — джерелом знання, незалежним від нашого его. І це справді вражає: ми маємо в собі глибоку здатність орієнтуватися, жити з сенсом. І це — те, про що ми говоримо протягом усієї цієї розмови: чи живемо ми з глибиною, з сенсом, чи ні? Коли ми сьогодні вживаємо слово «сенс», його часто пов’язують зі словом «мета». Мовляв, мені потрібно більше сенсу й мети. Але ці слова не ідентичні.

Мета — це те, що більше пов’язано з его. Це зовнішньо спрямована діяльність: заробити гроші, перейти вулицю, досягти певної цілі. Сенс — це про внутрішню реальність. Ти можеш робити все правильно — так, як я це робив у середньому віці, — і раптом усвідомити: ці цілі вже не твої. Це криза сенсу. І вона не обов’язково пов’язана зі змінами у професії чи переїздом — це щось внутрішнє, що потребує уваги.

Сенс походить від душі. Мета — від розуму. І це важлива різниця

Іноді люди думають: цілеспрямоване життя — це знайти свою велику місію. Але в реальному житті це не завжди можливо. Що, якщо ти працюєш у кол-центрі, маєш дітей, потрібно оплачувати рахунки? Це теж цілеспрямоване життя. Але сенс не в роботі, сенс у тому, як ти живеш — у відповідності до своїх глибоких цінностей.

Жити з глибиною — навіть у простому дні

Я вірю, що навіть якщо людина не любить свою роботу, але щодня проявляє доброту — до баристи, водія автобуса, колег, керівника — це і є цілеспрямоване, змістовне життя. Якщо вона діє згідно зі своїми внутрішніми цінностями, навіть у звичайних обставинах, — це вже акт глибокого сенсу. І часто саме так, крок за кроком, починає відкриватися нова можливість — змінити щось більше, змінити шлях. Таке життя гідне поваги. І не тому, що хтось інший оцінює твої вчинки, а тому, що це вірно для тебе. У цьому — гідність. У цьому — частина твого шляху.

Ми часто думаємо, що сенс — це щось велике, далеке. Але інколи сенс — це бути добрим. Або продовжувати. Або не здаватися. Або визнати свої страхи й не втікати.

Навіщо ми хочемо жити довше?

У світі, де зростає інтерес до довголіття, біохакінгу, омолодження, варто зупинитися й поставити просте, але фундаментальне питання: заради чого ми хочемо жити довше?

Не для того, щоб утримати тіло в ідеальній формі. Не лише через страх. А тому що в нас є щось, що все ще варте життя. Причина вставати вранці — це, можливо, найважливіший фактор справжнього довголіття. І це не обов’язково кар’єра, слава чи досягнення. Це може бути проста, глибока присутність у світі — бути для когось опорою. Зберігати цікавість. Продовжувати вчитися. Продовжувати бути добрим.

Люди, які живуть довго й гідно, — це часто не ті, хто дотримується ідеальних режимів. Це ті, хто мають внутрішній сенс. Вони відчувають себе частиною чогось більшого, ніж власне его. Їхній шлях не закінчився.

Ми можемо "вмерти" багато разів ще до фізичної смерті — коли втрачаємо сенс, коли припиняємо рости, коли не бачимо причин бути тут. Тому виклик кожного з нас — не просто жити довше, а жити глибше. Бути тут — це привілей. І поки ми живі, поки всередині є хоча б іскра зацікавленості, любові чи співчуття — ми маємо все, щоб прожити ще один день значуще.

Згадати себе. Почати слухати

Кожен з нас живе в нескінченному потоці зовнішніх вимог, шуму, очікувань. Але глибоко всередині, за межами его, у тиші снів і неспокійних ранкових думок, завжди звучить щось справжнє. Голос душі. Голос життя, яке чекає, щоб ми його прожили — по-справжньому.

Іноді досить лише зупинитися. Поставити дитяче запитання: Чому я тут? Що справді має для мене сенс?

Слухати себе — це не егоїзм. Це сміливість. Це нагадування, що наше життя — не репетиція. І навіть якщо тіло старіє, душа завжди може оновлюватися, коли є любов, цікавість, доброта й бажання зрозуміти.

Значення народжується не з досягнень, а з уважності. І, можливо, одне просте рішення бути добрим, бути щирим — це вже глибока відповідь на поклик душі.

Ключові моменти:

•  Задайте собі головне питання: «Чиє життя я живу?» — це початок змін.
•  Прислухайтесь до своїх снів — у них може бути мудрість, яку ви ігноруєте.
•  Не тікайте від болю чи тривоги — запитайте, чому вони прийшли.
•  Розрізняйте мету і сенс: мета — це дія, сенс — це правда, яка йде зсередини.
•  Повертайтеся до дитячої цікавості — що вас захоплювало раніше?
•  Добро — це не жест для інших, а спосіб залишатися собою.
•  Якщо не маєш причини вставати зранку — шукай її щодня.
•  Психічна в'язниця часто не замкнена — ти можеш вийти, якщо захочеш.
•  Найбільший тягар для дитини — не прожите життя її батьків. Живи своїм.
•  Життя не має бути довгим, воно має бути змістовним. Запитай: заради чого я живу?
 

СОН-НОРМА